У вас не вдався день? Ви невдоволені своєю зовнішністю? Вважаєте себе нещасливим? У вас часто безпричинні депресії? Тоді welcome до нас. Знайомтеся: Сергій та Аня Слишики – наністи, тобто карлики. Життєва історія цієї подружньої пари – майстер-клас для тих, хто скаржиться на свою долю.
35-річний Сергій – упертий і впевнений у собі. У колі друзів – душа компанії. 30-річна Аня – красива, ніжна і вразлива. У них багато друзів, а більше – просто знайомих, адже це подружжя через їхній маленький зріст у Броварах знає чи не кожен: Сергій – 1,4 м, Аня – 1,25 м. Вони – карлики.
Сергій та Аня про своє захворювання, що називається «нанізм» (грець. nanos – «карлик»), знають усе і кажуть, що вони звичайнісінькі, лише зростом трохи інакші. Так, інакші, і не лише зростом, адже нанізм щоденно вимагає від хворого неймовірної сили духу, волі та характеру, адже дуже складно змиритися з тим, що більшість людей дивляться на тебе як на цікавинку, кумедних істот із паралельного, іграшкового світу, дражнять, виставляють на посміховище. Та Сергій і Аня цю межу давно перетнули: довгий час перебування в лікарнях морально підготував їх до випробувань. «Коли на нас показують пальцем – частіше це роблять діти – я можу повернутися і також показати на них пальцем чи помахати рукою, – розповідає Аня. – Буває, навіть дорослі люди обзивають нас непристойними словами. Та ми на них не зважаємо, інакше не вистачить нервів. Це ж хворі». Якщо для здорових людей із нормальним зростом є нормою ходити по східцях, їздити в громадському транспорті, носити з магазину сумки з продуктами, виконувати хатні роботи, то для маленьких це створює великі труднощі та перешкоди. Однак Сергій та Аня щоденно долають їх із гідністю, адже не просто виживають у цьому жорстокому світі, а намагаються жити повноцінно, щасливо.
Сергій
Сергій родом із села Оленівка Вінницької області. У сім’ї із трьох дітей він – найстарший. Та лише він має такий низький зріст. Що сталося з організмом, Сергію достеменно невідомо, але після двох років його тіло раптом перестало рости. Тривале лікування в столиці не дало ніяких результатів. Сергійовим батькам-селянам довелося докладати зусиль, щоб допомогти синові соціалізуватися, адже люди не звикли підлаштовуватися під тих, хто хоча б чимось від них відрізняється. Як й інші діти, Сергій закінчив у рідному селі «восьмирічку», а щоб здобути повну середню освіту, щоденно їздив на велосипеді у сусіднє село: для цього двоколісний транспорт батькові довелося переобладнати. Навчання давалося хлопцеві не легко, зате гру на баяні в музичному гуртку освоїв із задоволенням та швидко. Це захоплення допомагало відволіктися від занадто прискіпливих поглядів сторонніх та глузувань школярів, а згодом дозволило після школи влаштуватися підпрацьовувати в дитсадку музичним керівником та паралельно заочно закінчити музучилище. Щоб не сидіти в батьків «на шиї» із мінімальною пенсією (у Сергія була 3-я група інвалідності), хлопець удень працював у садочку, вночі – сторожував сільський тік, а вечорами у старій їдальні Оленівки, яка слугувала за сільський клуб, «крутив» дискотеки. У симпатичного і дружелюбного хлопця було багато друзів серед дівчат, однак Сергій прагнув знайти пару та створити сім’ю. Та жодна із дівчат зустрічатися із низьким хлопцем не бажала. «Я вже відчаївся знайти собі пару, – розповідає молодий чоловік, – дійшло навіть до депресії». Допомагало її «лікувати» спілкування з друзями та улюблена робота діджеєм.
Можливо, Сергій так би і продовжував жити в своїй Оленівці, якби не втрутився його величність Випадок. Одна із його сільських подруг, яка переїхала жити в Бровари, запропонувала хлопцю знайомство зі своєю колегою Анею, такою ж маленькою, як і хлопець. «Я ніколи не бачив таких низеньких людей, як я», – розповідає Сергій. Тож спочатку Сергій Ані зателефонував. Потім почалися щоденні «мобільні» розмови, обмін фото. Лише згодом Сергій наважився приїхати в Бровари. «Я запропонував Ані вийти за мене заміж у перший день знайомства, – згадує Сергій. – І вона погодилася. Я був дуже щасливий, адже в мене з’явиться те, що я так хотів – сім’я». Дівчину засватали і через півроку відгуляли два весілля: одне – в Броварах, інше, як годиться, в Оленівці.
Аня
Аня у матері єдина донька. Ще змалечку дівчинка вже знала, що трішки не така, як інші, і з цим нічого не можна вдіяти. Як і Сергій, у шкільні роки дівчина пережила, переступила та пішла далі насмішок та власних комплексів. Рятувалася від усього цього спілкуванням з друзями, яких завжди було багато, а ще – сміхом. Сміх у Ані щирий та запальний, який просто роззброює. Після закінчення 9 класів Броварської ЗОШ №10 дівчина пройшла курси оператора комп’ютерного набору, потім освоїла інші професії, які й допомагали заробляти на хліб: працювала швачкою на броварській трикотажній фабриці, диспетчером у таксі, оператором на продуктовій базі, навіть розмальовувала сувеніри.
Про те, що може залишитися без пари, Аня навіть не думала, адже в симпатичної дівчини завжди були серед хлопців шанувальники. Але заміж покликав тільки Сергій. Довго не роздумувала, адже у хлопця було добре серце та серйозні наміри. «А ще він – ціленаправлений і надійний», – каже Аня.
Сім’я
Сергій та Аня нещодавно відсвяткували олов’яне весілля, яке ще називають трояндовим, – 10 років. Це час тернистого шляху до свого щастя, пошуків місця під сонцем.
Після одруження сім’я стала жити в «готельці», яка дісталася Ані від матері. Сергій влаштувався працювати на приватному підприємстві: виготовляв ручки до дверей. Для себе освоїв слюсарну справу, тож усю чоловічу роботу по господарству виконує сам.
А потім був інсульт, довгий час відновлення, 2 група інвалідності, депресія, і знову спільні пошуки відповіді на запитання: «Як вижити? Ні, жити, і бути щасливими!». Як тільки Сергій став на ноги, відразу почав шукати підробіток. Попри те, що рука та нога після інсульту не дуже слухалися, молодий чоловік намагався влаштуватися на всі можливі роботи, однак на більшість із них не вистачало його зросту, на частину – його здоров’я чи знань. Так і жили на дві пенсії та підробіток Ані. Та навіть фінансові складнощі не стали на заваді до здійснення найзаповітнішої мрії: мати справжню сім’ю – народити дитину. І вона збулася! Нехай і через 9 років, нехай і з третього разу: дві вагітності Ані не вдалося доносити. Тепер їхня русява мрія – річний Тимурчик, топає по кімнаті і заглядає у всі можливі шухлядки у пошуках нових цікавих іграшок. У маляти наразі ріжуться зубчики, тож увесь батьківський світ навколо дитини крутиться швидше звичного.
Аня виношувала сина досить складно: живіт важив майже третину її ваги і заважав рухатися, спина не витримувала значного навантаження, а обов’язкові домашні клопоти ніхто жінкам не скасовував. Однак Аня мужньо долала всі незручності та вперто йшла до своєї мети – народити дитину. Здорову дитину, попри те, що лікарі неодноразово наголошували, що маля може народитися інвалідом. Вечорами, протягом 9 місяців, молода жінка переглядала в Інтернеті картинки, щоб побачити, як всередині неї розвивається немовля. І не важливо було, це буде хлопчик, чи дівчинка. «Я ні на хвилину не сумнівалася, що все буде добре і дитина народиться здоровою», – каже Аня.
Народжувала Аня в столиці у спосіб кесаревого розтину. Операція пройшла без ускладнень. Народився справжній богатир – майже 3,3 кг, 53 см. У пологовому будинку та кілька днів вдома Ані допомагала ходити біля дитини свекруха. Ці майстер-класи по догляду за немовлям для Ані стали просто “паличкою-виручалочкою”. Після від’їзду свекрухи Аня та Сергій самотужки пеленали та одягали сина, виносили його в колясці на подвір’я, що людям із низьким зростом робити дуже складно. А коли ліфт ламався – тягли сина і коляску по сходах на 9 поверх. Зовсім у скрутних випадках молодим батькам допомагає Аніна мама, інколи доводиться винаймати няню. Тимурчику нині рік та два місяці, а зростом він уже сягає батькам до грудей. І хоча 12 кг для Ані та Сергія фактично не підйомна вага, та коли дитина проситься на руки, невідомо де і береться у них та сила.
Мистецтво бути щасливими
Якось у Києві до Ані та Сергія підійшов незнайомець і запропонував спробувати знятися в рекламі та кіно. На той час Аня була вагітна, а Сергій вирішив ризикнути. Відтоді і став на акторську стежку. «Я зрозумів, що це моє», – каже Сергій. Там познайомився з іншими чоловіками-карликами, які й допомагали в пошуку роботи саме в кіноіндустрії, адже ця робота – не на постійній основі. Тому Сергій і мріє мати власну справу – відкрити деревообробне підприємство та купити квартиру, і їм не доведеться більше тулитися в одній кімнаті, яка слугує і за кухню, і за вітальню, залу та спальню.
Попри все Сергій та Аня вважають себе щасливими. “Ми маємо усе, про що мріяли: житло, нехай і маленьке, кохання, сім’ю, дітей”, – кажуть Слишики. Точніше, одну дитину. Про другу мріють, однак зізнаються: для людей із обмеженими можливостями – це дуже складно, особливо, якщо бути хорошими батьками, якими вони і прагнуть бути. Про депресію нині не згадують: її миттєво розганяє Тимурчик.
Тим людям, до яких приходить відчай, радять не замикатися в собі, не сидіти вдома, а виходити частіше в люди. А невдоволеним власним життям рекомендують не ремствувати на долю, а ставити мету, “взяти себе в руки” і наполегливо, крок за кроком до неї йти. Так, як роблять це вони. Хоча йти по життю Сергію та Ані своїми маленькими ніжками не так вже і легко.
Фото – авторки та зі сторінки Сергія Слишика у FB
