Зима-весна 2015/2016 рр. Світлодарська дуга. Передок. Яуза, Гела, Кукла, Янка-кулеметниця – як тільки не називали побратими єдину жінку-піхотинця 25-го батальйону територіальної оборони «Київська Русь» Яну Єрьоміну. За півроку в чоловічому колективі вона перетворилася на хлопця зі сталевим характером. Та невідомо куди зникає ця «сталь», коли бачить чужу біду, сльози чи безпритульних тварин. Що спонукало дівчину піти на війну і яка вона, Яна, «до» і після» АТО?
На інтерв’ю я вмовляла Яну понад півроку. Щоразу на телефонні дзвінки вона віджартовувалася, що є гідніші, і відмовляла, відкладаючи на «потім».
Вона багато палить, багато посміхається… Та це через 4 роки після всього, що було там, на передку Світлодарської дуги, після лікування контузії в кількох госпіталях, численних реабілітацій у психологів, внутрішніх розмов із собою.
Яна щиро зізнається, що перед нашою зустріччю не спала всю ніч: спогади спалахами розривали голову до підтошнювання, яка після контузії й так гіперчутлива до змін погоди.
Вона вже не та Яна, якою її пам’ятають рідні та знайомі, хоча завжди була правдолюбом і «підірваною» екстремалкою, як каже саме про себе. Тому і вивчилася на слідчого-криміналіста та пішла працювати за спеціальністю. Мабуть у той час (а це були 2000-ні роки) перенаситилася книгами Олександри Мариніної та передивилася фільмів про Настю Каменських, каже Яна, адже намагалася працювати за законами справедливості. Однак тотальна корупція у правоохоронних органах Луганщини, звідки Яна родом, була кардинально врозріз із її поняттями честі та гідності, тож дівчина написала заяву на звільнення. Потім відкрила свою фірму і планувала займатися поставкою техніки із-за кордону. Приїхала у Київ до партнерів, але землетрус у Китаї зруйнував її плани на успішну співпрацю. У Бровари потрапила випадково – вибрала для відпочинку найближче до столиці місто. Тут і познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком, а згодом вийшла заміж та народила сина. Однак подружнє життя не склалося.
Коли в країні відбувалися перші 4 хвилі мобілізації, Яна була в декретній відпустці по догляду за дитиною. Та як тільки вийшла – пішла працювати юристкою у Броварський міськрайонний військкомат та мобілізувалася в ряди військовослужбовців. Однак на передок її, як жінку, не відправили, а доручили виконувати не менш важливу місію: «Я оформляла грошову допомогу сім ’ям загиблих, розносила повістки призовникам, – розповідає Яна. – Та коли ти бачиш перелякані очі дорослих чоловіків, бачиш, як кремезні хлопці втікають городами, коли матері обливають тебе борщем та клянуть, коли чуєш докори у свій бік: «А чому сама не йдеш в АТО?», «А в тебе хтось там служить?», то це дуже складно. Я порадилася з батьком (нині покійним), він мене підтримав, і я на півроку підписала контракт. Якщо не я, то хто?». Щоб у домашніх не було зайвих запитань, сказала, що їде служити в штаб писарем, натомість разом із активістами самооборони Майдану та мешканцями Київщини у складі 25-го батальйону територіальної оборони «Київська Русь» на початку листопада 2015 р. поїхала утримувати Світлодарську дугу. Про те, що Яна перебуває на передку, рідні дізналися лише згодом із телевізійних новин.
«Очі бояться, а руки роблять»
Я.Є.:Це була перша лінія біля Троїцького і Попасного (село і район на Луганщині, – авт.). Спочатку я потрапила в роту вогневої підтримки. Але мене ніхто на такі виїзди не брав. Довелося «виносити мозок» командиру, щоб мене перевели в першу роту «бойових тарганів» – піхоту. Але там думали, якщо я жінка, то буду кухарем. Довелося переконувати, що готувати не вмію, а краще навчити мене досконало управлятися зі зброєю. Стріляти з автомата я вміла: цьому навчили на полігоні перед відправкою на передок. Тож у першій роті за 10 днів пройшла курс «молодого бійця»: навчилася від «А» до «Я» не лише управлятися з мінометом, а і з ДШК – кулеметом. Завдячуючи своєму напарнику, який після поранення в руку погодився не їхати на лікування, а навчав мене, я і залишилася на передку. Щоденно я підносила патрони, збирала і розбирала кулемет, після нічного бою ретельно його чистила, інакше в самий розпал, якщо заклинить, це може коштувати тобі життя.
«Якщо ти сц…н, то там робити немає чого»
Я.Є.: Насправді на війні страшно, хто б що не говорив. Окремі хлопці, у яких заболів зуб чи вухо, їхали з передка. Але назад не поверталися і ніхто на їхні місця не приїздив. Пам’ятаю батька трьох дітей… здоровий такий чоловік, а відкрито боявся, коли летять міни, боявся вибухів. Він не вилазив із бліндажа, не стріляв, але завжди був поряд, про всіх піклувався: заряджав у «магазини» патрони, ходив за 12 км у магазин за йогуртами – це на Новий 2016-ий рік. До речі, побратими на Новий рік нагріли мені відро води, щоб я помила голову. Це був кайф після 10 днів у шапочці та шоломі. А ще класно після кількох днів зняти мокрі берци, які тобі побратими замінять на сухі, нехай і прострелені, нехай і 41-го розміру.
Про найболючіше
Я.Є.: Нам не дозволяли воювати… ми були як маріонетки, а могли б відвоювати у ворога позиції. Та змушені були дотримуватися «режиму тиші», а в цей час ворожий снайпер відстрілював нас, як кроликів. Також не було злагодженості між позиціями: ми бачимо звідки б’ють по 17-ій танковій, дістаємо до ворожих позицій, можемо їм «насипать», а нам це робити забороняють.
Тоді « у верхах» із нас зробили звичайних заробітчан, і багато хлопців опустили руки, бо стали думати не про те, щоб під час нападу агресора дати йому відсіч, а щоб відсидіти і повернутися додому живими. Коли ми ціною багатьох життів і каліцтв відвойовували ворожу позицію, закріплялися, нам казали відступати назад. І так кілька разів.Тому в хлопців й опускалися руки. Тож на свій страх і ризик ми вимикали рацію і йшли вперед. Коли у ворога були «200-ті», вони взагалі не давали нам спокою днями.
Про поранення
Я.Є.: На дузі було кілька кулеметних позицій, біля кожного кулемета стояло по дві людини, яких через певний час змінювали. Окрім цього зміна військових відбувалися і під час кожної ротації. Та ми з напарником вирішили не їхати на ротацію. Потім – на другу, бо на дузі було саме гаряче. Тому я і не потрапила на батькові похорони.
Поранило мене на другій позиції. Зима… Сидіти біля кулемета на снігу холодно, тож хлопці віддали свої бронежилети, щоб я не застудилася. Насправді їх фактично ніхто не носив, адже досить важкі. Хоча в них і не холодно. З бронежилетів я зробила таку собі хатинку, з якої вираховувала, звідки ворог стріляє. Саме бронежилети мене і врятували, коли позицію накрив ворожий снаряд. Їх пошматувало, а я залишилася живою, хоча контузило так, що і кров потекла з вух. Напарника врятувало те, що в цей час відійшов у бліндаж. Він мене із-під цього шмаття і витягнув. Далі все пам’ятаю не дуже чітко. Тільки вертоліт.
Про найстрашніше
Я.Є.: Найстрашніше – вертоліт. Я дуже боюся висоти, а після контузії мене на ньому переправляли в харківський госпіталь. До речі, тоді вперше і заплакала, бо залишала на дузі всіх побратимів. Я розуміла, що мене намагаються у вертоліт запхати, однак пручалася, а під час польоту ввесь час трималася за лавку, мене нудило і світ перевертався.
Після Харкова я лікувалася в Ірпені. Медаль «Відвага і честь» отримала у 2016 р, потім ще було 4 медалі, одна з яких – від українського патріархату за те, що допомагала відстояти церкву в Калиті. Напередодні 9 травня 2019-го в лікарні мене нагородили орденом «За мужність».
Наразі я військовий пенсіонер ІІ-ої групи інвалідності.
Про політику
Я.Є.: Зараз намагаються донести, що Зеленський зраджує Україну. Хто це доносить? Це ті, які втрачають великі гроші й управління системою, відпрацьовану роками. «Режим тиші» приніс нам не один десяток «200-их» та «300-их», а якщо хтось порушував цей режим, то відразу звільняли та проводили службові розслідування. Правду про війну можна дізнатися тільки від солдат, а не з телевізора.
Яна «до» і «після»
Я.Є.: Мабуть, стала більш спокійнішою, менше «волонтерю», більше приділяю увагу сину. Зараз у мене інші життєві цінності, тож максимально уникаю людей, бо вони дуже переймаються, «що інші скажуть», говорять переважно про матеріальне, чи про те, в чому не розбираються. А я можу і зірватися, і «дати в диню». Захищатися мене навчили побратими: це потрібно було, щоб не сприймали мене на війні як дівчисько. Загалом, я не звикла пливти за течією і бути такою, як усі. І раніше в мене не було ніякої матеріальної зацікавленості, зараз – тим більше. Та все рівно очікую, що міський голова сам захоче дати те, що мені положено законом – квартиру.:)
Як завоювати Янине серце
Я.Є.: Моє серце на сьогодні вільне. Завоювати його можна лише порядністю і чесністю, у першу чергу, перед собою. 7-річний син цілком і повністю мені довіряє, бо знає: якщо я щось пообіцяла – обов’язково виконаю, бо виховую його не словами, а власним прикладом. На передку ми з побратимами врятували двох контужених собак. А вже вдома з сином ми підібрали на вулиці трьох залишених котів, також у нас вдома є ще собачка. Цього літа ми з сином відпочивали на морі – там урятували пташку… Загалом, від апатії і хандри мене рятує малий. Я вчу його доброти, пробачати. Я також усе всім пробачаю. Однак смертей наших хлопців пробачити не зможу.
Фото – зі сторінки Яни у FB
